Як Головкоми стають Президентами?
Український народ з величезною відвагою і мужністю виборює на полі бою не тільки своє незалежність і свободу, а й достойне місце в сім’ї цивілізованих народів і країн.
Не випадково, що в такий доленосний період нашої історії дуже часто українці звертаються до постаті Президента , як Верховного головнокомандувача і Головкома – Головнокомандувача Збройних сил України.
І це природньо, тому що саме на цих двох особах і ЗСУ грунтується наше сподівання на Перемогу і повернення до щасливого і заможного життя.
І якщо президент хоч і є Верховним Головнокомандувачем, навіть в умовах воєнного стану, залишається бути політиком, то Головком – не повинен займатись політикою, його головна і єдина робота – бити ворога та здобувати перемогу.
Чи можливий між ними конфлікт?
Можливий – як серед людей, але між Верховним Головнокомандувачем і Головкомом – Головнокомандувачем – ніяких конфліктів не повинно бути, оскільки головний їхній обов’язок перед народом – здобути перемогу над ворогом!
Будь-які політичні інтриги між цими особами неприпустимі! Здобудемо перемогу, народ кожному віддасть належне. Зараз для усього світу є очевидним, що ЗСУ надзвичайно успішно ведуть війну з другою армією світу. Війну, якої за своїми масштабами світ ще не знав після другої світової війни. Це війна, в якій вже було задіяно майже усе новітнє озброєння за виключенням ядерного. Але це війна, яка кардинально відрізняється від минулої світової війни.
Президенту вдалося створити потужну антипутінську коаліцію і створити міжнародний фронт боротьби з путіним, а Головкому і ЗСУ вдалося нав’язати агресору принципово новий підхід до війни, який якісно відрізняється від минулої війни. Військові операції ЗСУ, які було успішно проведені вже стали принципово новим бойовим досвідом сучасної армії. Військові спеціалісти і експерти надзвичайно високо цінують новітні підходи до організації успішного протистояння ворогу, яке здійснює ЗСУ.
Як колись в США, на початку своєї державності, збройні сили були гарантом безпеки і незалежності Сполучених Штатів, як єдиний дієвий інститут влади. Так і зараз в Україні, незважаючи на наявність сильних інститутів влади і надзвичайно високої самосвідомості українського народу, тим не менше ЗСУ залишаються теж єдиним надійним захисником українського суверінітету, якому довіряє народ. Цілком природньо, що в період таких трагедій, якою є війна, на перші ролі в державі виходять найбільш віддані і авторитетні політики та військові керівники. Саме з таких героїв і повинна бути сформована нова українська влада, але після Перемоги. Спочатку потрібно перемогти, і усі зусилля потрібно направити на успішну боротьбу з агресором, а не на політичні розборки між собою. Президент, як лідер воюючої країни, як Верховний головнокомандувач повинен обʼєднати народ задля перемоги над ворогом, а Головком разом з ЗСУ забезпечити перемогу і цій війні.
Давайте згадаємо як це було у наших друзів? І як мудрі політики діяли в складних ситуаціях.
Усі хто бували в США, мабуть, звернули увагу на надзвичайно доброзичливе ставлення американців до військових. При цьому немає значення чи вони продовжують ще перебувати на військовій службі, чи вже ні. До них відносяться з незмінною повагою, до їх думок завжди прислухалися, як прості американці, так і чинна влада. Причини такого поважного і доброзичливого ставлення до військових напевне пов’язані з історією самих Сполучених Штатів. Адже у перші роки незалежності США саме військові захищали країну від інтервенції та індіанців і забезпечували безпеку країни. Крім того і перший американський президент Джордж Вашингтон, будучи Головнокомандуючим збройними силами виграв війну за Незалежність.
За словами деяких істориків на той час почуття національної самосвідомості в американців було досить слабким і армія Джорджа Вашингтона, і він, як Головнокомандувач стали одним із перших шанованих національних інститутів. “Генерали завжди відігравали ключову роль в американській політиці”, – такої думки дотримується американський історик Черноу.
Успішна військова кар’єра відчиняла в Америці двері Білого дому незалежно від походження чи політичного досвіду.
Достатньо сказати, що загалом 10 генералів стали американськими президентами, у тому числі Дуайт Ейзенхауер, верховний головнокомандувач експедиційного корпусу США в роки Другої світової війни.
Сама історія висунення і обрання президентом США Дуайта Ейзенхауера є цікавою і достатньо повчальною для нас, українців. Чому вибір випав саме на колишнього Головкома?
З часів Джорджа Вашингтона в Америці не було людини, яка мала таку загальну повагу, як Дуайт Ейзенхауер. Жоден військовий геній союзників (ні Паттон, ні Макартур, ні Монтгомері) не зіграв у Другій світовій війні таку вирішальну роль, як він. Про це – один з біографів Ейзенхауера, історик Девід Ніколс писав:
«У Ейзенхауера був досвід керівництва арміями двох держав у Другій світовій війні, причому підрозділами всіх родів військ І всі вони спочатку не ладнали один з одним. Ейзенхауер зумів примирити двох «примадонн» (як він називав американського генерала Паттона та британського маршала Монтгомері). Він переконав у правильності своїх військових планів Рузвельта та Черчілля і один керував висадкою в Нормандії. Він примудрився не обмежити гордість Де Голля – заради тієї ролі, яку той міг зіграти у післявоєнній Франції. Жоден президент не приходив у Білий Дім із таким приголомшливим досвідом.», і далі –
“ У 1948 році, після демобілізації, Ейзенхауер – п’ятизірковий генерал, колишній головнокомандувач союзних військ та військовий губернатор звільнених союзниками територій Європи – отримав дивовижну пропозицію: стати президентом Колумбійського університету. Ейзенхауер пожартував, але йому чесно сказали, що він потрібен Колумбії не для адміністрування, а для престижу. Подумавши, генерал прийняв пропозицію – і ось чому: ця посада давала йому великі зв’язки, можливість поїздити країною, озирнутися і пройти прискорений курс знайомства з батьківщиною, яку він забув за 4 роки війни. А озирнувшись, він з подивом побачив, що багато впливових американських політиків живуть і міркують так, ніби Великої війни не було, ніби світ не змінився, ніби Сталін не прибирає до рук звільнені країни. Як і 1939 року, вони хочуть ізоляції США, хочуть щоб Європа сама вирішувала свою долю. На щастя, не всі:
«Навесні 1947 року генерал Джордж Маршалл, проїхавши по зруйнованій дотла Європі, де комуністи активізували пропаганду, сказав президенту Трумену, що якщо Європі не допомогти, вона вся стане комуністичною. Було визначено суму допомоги у 22 млрд. доларів. Трумен ризикнув попросити у Конгресу 17 млрд. У Конгресі точилися суперечки цілий рік, і лише після комуністичного перевороту в Чехословаччині було вирішено дати 13 мільярдів. Почалося здійснення Плану Маршалла».
Мудрі політики в США розуміли, що в цей важкий час, Америці потрібен Лідер із військовим досвідом та з досвідом міжнародних відносин.
І в 1951 р. – за рік до президентських виборів – Ейзенхауер отримав сюрприз: у приватній розмові президент Трумен сказав йому, що не претендуватиме на пост президента, якщо Ейзенхауер виставить свою кандидатуру.
«Труман був настільки не амбіційний, що готовий був поступитися іншому свій пост президента США – найвищий у післявоєнному світі. Причому він зробив Ейзенхауеру цю пропозицію двічі: вперше – 1948 року. У 48-му Ейзенхауер відмовився, Трумен виставив свою кандидатуру і був переобраний. А в 51-му Ейзенхауер відповів ухильно, залишивши надію на згоду. Все це – неординарна історія», пише історик Девід Ніколс.
«Він розпочав кампанію у своєму рідному містечку Ебілін. Лив дощ. На площі перед виборцями стояла стара людина (Ейзенхауеру було 62 роки), у дощовику та клейончастому капелюсі, і через силу бубонів по папірцю говорив звичайні республіканські банальності про небезпеку громіздкого уряду та збільшення податків. Республіканці були розчаровані: «Схоже, – писали злі місцеві газети, – Айку ( так називали Дуайта Ейзенхауера) час додому, до мами, і на Небеса». Його соратники були в шоці, і тільки Герберт Бронелл, досвідчений юрист, сказав Ейзенхауеру: «Викиньте текст і кажіть те, що думаєте». І точно: без тексту до Ейзенхауера повернулися його провінційна природність та командирська харизма. І після першої ж промови – тріумф і натовп, що скандує «I like Іke».
Це історія сходження на найвищу посаду в США, видатного Головкома – героя Другої Світової війни Дуайта Ейзенхауера, який у рейтингу серед усіх президентів Сполучених Штатів, займає п’яту сходинку і який користується надзвичайною повагою і авторитетом серед американців і може бути корисною для нас, українців, але спочатку нам треба перемогти у війні.
Віктор Швець,
Президент Української фундації дослідників права,
доктор юридичних наук
