Як бути, коли лихо застало зненацька? А чи ми знаємо як поводити себе у разі надзвичайних ситуацій?
Україна вже чотири роки фактично живе в стані війни, має сотні техногенно-небезпечних об’єктів (від складів боєприпасів до АЕС), але ми ніяк не можемо модернізувати систему раннього оповіщення населення про можливу загрозу. Вона просто не діє! І це після Чорнобиля, численних паводків, вибухів на складах боєприпасів та російської агресії. Причому після кожної надзвичайної ситуації, уряд обіцяє «розробити», «запустити», «оновити». Власне, як і зараз, після подій в Калинівці. Досі на це не було ні волі можновладців, ні коштів.
В Японії та США до інформування населення залучені всі можливі канали зв’язку: телебачення, інтернет та оператори мобільних мереж (усіх форм власності!), застосовують і гучномовці. Часто сигнали про загрозу передаються за допомогою смс. У нас же, коли сталися вибухи в Калинівці, лише ОДИН мобільний оператор запропонував свою допомогу рятувальникам, а місцеві радіостанції продовжували пускати в ефір розважальну музику.
Українці мають знати, в разі чого, чекати на смс чи вмикати телевізор і який саме канал, де б чітко було сказано, що, коли і як саме робити? Щоб не було паніки, по телебаченню кожні півгодини має бути офіційне повідомлення, озвучене уповноваженим речником чи то уряду, чи то місцевої влади.
Люди, в першу чергу, психологічно мають бути підготовлені. Державна служба з надзвичайних ситуацій має багато розроблених пам’яток, як себе поводити в разі пожежі, паводку, радіаційного зараження і інших загроз для життя людини. Вони є на сайтах органів місцевої влади, але не в кожному домі, який потрапляє в зону можливого враження радіусом 20 чи 50 км (наприклад, для АЕС). Чи знають люди, які проживають на цих територіях, що вони мають робити за надзвичайних обставин?
Потрібно постійно проводити роботу з населенням. Японців з дитинства вчать, як себе поводити в умовах надзвичайної ситуації, що можна робити, а чого не слід, як надавати першу допомогу. Всі тренуються, як за таких обставин вести себе у будинку, у транспорті, на відкритій місцевості.
У нас вчителі чи вихователі садочків знають, як себе поводити і куди вести дітей під час екстрених випадків? Що було б у Калинівці, якби вибухи розпочались не пізно ввечері, коли діти були з батьками, а посеред навчального дня у школі чи у садочку?
Ви особисто знаєте, що при евакуації дітям дошкільного віку вкладається у кишеню або пришивається до одягу записка, де зазначається прізвище, ім’я та по-батькові, домашня адреса, а також ім’я та по батькові матері і батька?
З початком російської агресії в навчальних закладах ще нібито намагались проводити з дітьми тренувальні години на випадок пожеж чи замінування. Але часто все обмежувалося лише одяганням медичних масок та виходом із будівлі. А далі що? В укриття? Чи всі впевнені, що одразу приїдуть автобуси та всіх відвезуть у безпечне місце? Тепер всі заспокоїлися, і того не роблять.
Реалії нашого життя зараз такі, що потрібно постійно, крок за кроком відпрацьовувати з дитиною план евакуації з будинку, зі школи, з міста чи села. Вчити, що доросліші допомагають меншим. Адресу пунктів евакуації повинні знати всі: від старого до малого.
У Японії існують плани евакуації і мешканці знають, хто і куди пересувається, знають адреси притулків, знають, як до них добиратися і скільки у них є часу. Скажіть, ви особисто знаєте, куди бігти самому чи вивозити сім’ю в разі евакуації? В Україні теж, виявляється, «громадяни зобов’язані знати (через підприємство, що обслуговує дім, ОСББ, тощо) до якого збірного пункту евакуації прикріплені жителі будинку, де вони мешкають, та його місцезнаходження».
Чи проводилася у вас тренувальна чи ознайомча евакуація в межах хоча б одного будинку? Чи проінформовані жителі, де мають бути пункти збору під час евакуації? Ви особисто ходили за вказівниками «укриття», що написані на будинках і цікавились, наприклад, хто має відмикати ці схованки?
Прикро, що в українців досі немає не те, що «тривожної валізи» із запасом необхідного на три дні, вибачте, не працює «тривожна кнопка» в голові. І тут питання не лише до влади, хоча її теж потрібно примусити щось робити, а разом з ними і мобільних операторів з власниками телеканалів та радіо. Деякі міста самотужки вже купують хоча б гучномовці та тестують їх роботу. Питання ще й до кожного з нас, до того «людського фактору», який не допустить паніки та чітко й зосереджено зробить все, аби зберегти своє життя, своїх близьких і чужих людей.
