Восени минулого року мені випала можливість побувати у Французькій Гвіані – це заморська територія Франції і розташована вона в Латинській Америці, недалеко від екватору.

Перше, що мене здивувало, коли я був ще в Києві, це необхідність оформлення візи в цю заморську територію, хоча з Францією у нас безвізовий режим.

Але у французькому посольстві пояснювали, що це специфічна територія і для її відвідування потрібна віза. Добре, це півбіди, але коли я почав оформляти візу, то був здивований ще раз – різних папірців, фото, відбитків пальців – треба більше робити, ніж при отриманні візи в багато інших країн.

Мені прийшлось здивуватись ще один раз, коли мені сказали скільки коштує віза – набагато більше ніж у інші країни. Але що робити, якщо хочеш попасти на цю територію.

Після отримання візи мої здивування не закінчились, я був ще більш здивований вимогою пройти щеплення від малярії, жовтої лихоманки і таке інше. І нарешті мене було здивовано ще, але вже останній раз, коли для того щоб знайти необхідні щеплення прийшлось просити свого товариша – заступника Міністра охорони здоров’я України, щоб допоміг, а то в Україні не так легко це зробити при тому, що це щеплення коштує дуже значні кошти.

Нарешті всі ці речі були завершені і я відбув за океан і через деякий час наближався до Французької Гвіани. Безумовно, я і раніше чув про існування цієї території, я вже декілька разів був в Латинській Америці, – і в Аргентині, і в Уругваї, і в Колумбії, і в Бразилії, чув що на цій території є космодром Куру, що він дуже вигідний тому, що розташований на березі Атлантичного океану і поруч з екватором. До речі, Україна мала серйозні наміри приймати участь і приймала у запусках космічних кораблів із цього космодрому.

Але я не знав про існування там такої катівні, яка багато років існувала на острові Диявола.

Цей острів входить до складу Французької Гвіани архіпелагу Іль-дю, Салю і розташований в Атлантичному океані в 13 км від узбережжя Французької Гвіани.

Чим цей острів такий відомий я не знав, але як тільки почав знайомитись, то зрозумів, що я обов’язково повинен це побачити своїми очима і відчути дух цього острова.

Острів займає площу 14 га і має висоту 40 метрів, він має дуже густу рослинність, кам’янисті береги і величезну кількість акул, які плавають навколо острова, а також величезних черепах, які теж плавають навколо і я їх дуже добре бачив, коли зійшов на берег цього острова. Дуже сильна вологість повітря, було важко дихати і температура повітря при цьому була біля 40 градусів. На перших порах я відчував себе надзвичайно не комфортно, а якщо врахувати, що дорога, яка була одна на цьому острові, різко йшла в гору, то я уявив собі як буде складно йти. Але іншого варіанту не було і я пішов.

Треба сказати відверто, що було дуже складно підніматись по бруківці, яка різко йшла в гору, була волога і слизька. Було також важко дихати, оскільки була дуже висока вологість, крім того, я тільки тоді зрозумів навіщо були ці щеплення – багато різних комах, в тому числі і отруйних, і взагалі на острів не допускались особи, у яких не було відповідних щеплень.

Але не зважаючи на усі складності, потроху адаптувався і почав оглядати острів.

Треба сказати, що декілька століть цей острів фактично був катівнею, через яку пройшло десятки тисяч людей.

До острова я добрався на катамарані до невеликого причалу, а далі вверх йшла дорога. Цією дорогою пройшли десятки тисяч людей, фактично в одну сторону – в сторону в’язниці, яка була на горі, тому що назад у цих людей не було, або майже не було шансів повернутись.

 Коли я пройшов по цій дорозі біля кілометра, я звернув увагу на бруківку, вона була дуже стара і весь її вигляд вказував на те, що їй вже не одне століття.

Я подумав скільки людських життів забрала ця дорога, коли її побудували, навіть зараз відчуваєш настільки це було складно зробити в тих кліматичних умовах та з урахуванням рельєфу місцевості.

Ця в’язниця була створена ще урядом Наполеона – ІІ, в 1852 році, а до цього цей острів опанували колоністи, а потім сюди почали звозити усіх, хто вчинив кримінальні злочини. Втекти звідси було неможливо, багато хто намагався це зробити, але вдалось тільки двом особам, пробратись через густі джунглі до берега практично було не можливо, крім того, високий кам’янистий берег був теж дуже серйозною перешкодою щоби добратися до океану, а в океані, як я вже казав, була величезна кількість акул, які чекали в’язнів. До речі, сам клімат на острові – це вже покарання для людини. Дуже важко тут було людині вижити.

Після Французької Революції сюди почали звозити інтелігенцію, яка насмілилась виступити проти офіційної влади. Багато письменників, журналістів, вчених, адвокатів згинули в цьому тропічному пеклі. Інша частина вмерла від різних хвороб, через відсутність лікування і нестерпні умови для життя. Самим відомим в’язнем цієї катівні був Альфред Дрейфус.

Я міг би порівняти в’язницю ще на одному острові біля Сан Франциско, де теж був – Алькатраст, але острів Диявола не йде ні в які порівняння з Алькатрастом.

Дуже мало людей могли вижити більше ніж декілька років у цьому малярійному пеклі, крім того, в якому було надзвичайно багато отруйних змій.

За весь час цю в’язницю пройшло більше 70000 в’язнів, 4/5 з яких загинули, тільки одиниці повернулись до дому.

Коли я нарешті добрався безпосередньо до в’язниці, я побачив, що там мало що залишилось, майже все зруйновано, але те, що залишилось і що можна було побачити вражає тою жорстокістю, яка була направлена проти в’язнів.

В Інтернеті можна більш повно прочитати все, про що я зараз повідомив, але будь який переказ, або Інтернет чи кінофільм не може замінити особистого сприйняття.

Після того, як був знятий кінофільм про Альфреда Дрейфуса, цей острів і ця в’язниця стали дуже відомими. Хто не бачив цей фільм – рекомендую переглянути.

До речі, цей архіпелаг, в який входить і невеликий острів Диявола, зараз належить військово-космічним силам Франції. Персонал казав, що коли здійснюється запуск ракети із космодрому Куру (а це до острова Диявола біля 15-20 км), то острів закривається для відвідувачів і залишається тільки охорона.

Залишаючи цей острів, я подумав про ту величезну ціну, яку заплатило людство за свободу.

Президент Української фундації дослідників права

— Віктор Швець