Довга дорога до Кобзаря. Буенос-Айрес.

Коли я був ще зовсім маленьким, моя бабуся, не маючи  вищої освіти, була надзвичайно розумна і начитана. Дуже часто приходила вранці  до нас, а жили ми поруч з нею, і  просила цікаву книжку, щоб прочитати. Особливо тематику книжок вона зі мною не обговорювала – просто просила дати цікаву книжку.

Я давав, ті книжки які в мене були.

А було їх не дуже багато.

Крім того, не знаю звідки батько привіз мені цілу підбірку журналу «Ніва» за 1910 – 1914 роки.

Для мене це було настільки усе цікаво, що я не міг відірватись від цих журналів, хоча на той час російської мови взагалі не знав, тому що уся моя сім’я, усі мої рідні і близькі, сусіди взагалі  – усі люди які мене оточували – говорили виключно українською мовою.

Не все я розумів, що було надруковано в тих журналах, але воно дуже різко відрізнялось від того, що я вчив в початковій сільській школі і бачив навколо себе.

Ці журнали вплинули на мене надзвичайно сильно і мабуть в якійсь мірі сформували мій світогляд.

Ця ситуація ще більше вплинула на моє становлення, після того, як я почав обговорювати з бабусею деякі матеріали, які прочитав.

Вона теж ці журнали дуже швидко усі перечитала і добре володіла предметом розмови.

Їй було легше, тому, що вона трохи знала російську мову і ще до війни у 1939 році була у складі декількох односельчан в гостях у свого однокласника Івана  Козловського,з яким навчалась в одному класі церковно-приходської школи в селі Мар’янівка, де вона проживала, який на той період вже був надзвичайно знаменитим артистом і у нього, як розказувала бабуся, в Москві була величезна квартира.

Але, як  вона казала, розмовляв з ними він українською мовою і коли вони приїхали до нього додому довго плакав перш ніж вони почали розмовляти. Він сказав, що плакав від радості, що зустрівся зі своєю молодістю і почув українське слово.

В 30 – 60-х роках Іван Семенович Козловський був одним із найбільш відомих тенорів у Європі, виступав на найкращих оперних сценах. Хоч і не жив в Україні, залишався завжди щирим патріотом. В Мар’янівці побудував школу ще перед війною, яка донині є, створив в селі симфонічний оркестр, закупивши для нього найкращі музичні інструменти.
Заповідав похоронити його в селі Мар’янівці і навіть місце вибрав, але влада не виконала цей заповіт і похоронила його на Новодєвічому кладовищі у Москві.

Так, в один із днів, мені бабуся принесла невелику поштову листівку і розповіла, що ще до війни один із її братів виїхав з України, щоб врятуватись від голоду, за кордон.

Як йому це вдалося на початку 30-х років, вона не сказала. Але сказала, що він їздив по світу і нарешті оселився у Аргентині і там у нього сім’я. Я його бачив, коли він один єдиний раз приїздив в гості, тоді я ще зовсім був маленьким і мало що запам’ятав.

Ця поштова листівка було від нього з Аргентини. Крім цієї листівки вона казала, що в неї є багато листів, тому що брат часто їй писав. Але вона чомусь принесла тільки цю поштову листівку, без конверта, його взагалі у цих листівках не було. Там була адреса.

Бабуся поки могла  – переписувалася з ним, але на початку 70-х років минулого століття він помер і вона хотіла щоб я знайшов в Аргентині його дітей, наших родичів.

У мене на той час були інші інтереси і я не уявляв, як мені знайти родичів в Аргентині.

Я відклав це питання, сподіваючись  на те, що спочатку з’ясую як це можна зробити, а потім буду щось робити.

Але, як часто буває, не сталося так, як гадалося. Спочатку випускні класи в школі, потім армія, потім університет, робота – і я забув про цю листівку, а бабуся вже померла і не було більше кому мені нагадати.

Але я дуже добре запам’ятав цю листівку і інколи про неї згадував і згадував,  що на цій поштовій листівці було зображено пам’ятник Тарасу  Шевченку у Буенос-Айресі.

Це все що я зміг розібратись із цієї листівки, оскільки все було написано на іспанській мові ( як я потім з’ясував), яку ні я, ніхто із моїх знайомих не знали.

Потім ця поштова листівка загубилась, а  бабуся померла і була втрачена остання можливість знайти нашу рідню в Аргентині.

Але в моїй пам’яті зафіксувався монумент Тарасу Шевченку в Буенос Айресі, тобто там теж знали про нашого Кобзаря.

Час йшов. Я виріс. У мене з’явилась можливість побувати в Аргентині.

І коли я збирався в цю далеку подорож, я згадав про цю поштову листівку, яку побачив у ранньому дитинстві і поставив перед собою завдання обов’язково побувати і покласти квіти Великому Кобзарю в Буенос-Айресі.

Тобто, моя любов до Аргентини, прийшла з раннього дитинства.

Коли я почав з’ясовувати, що це за монумент в столиці Аргентини, то з’ясував, що саме в 1971 році і був відкритий пам’ятник Тарасу Шевченку і через багато років я зрозумів чому на тій поштовій листівці було зображено цей монумент.

В поїздці до Аргентини зі мною були мої товариші  – Микола Кміть – губернатор Львівської області і Олександр Глімбовський – бізнесмен з дружинами.

На другий день після нашого прибуття в Буенос-Айрес ми вирушили на зустріч з Кобзарем.

Коли ми приїхали в парк Третього лютого ( район Палермо) і побачили цей прекрасний монумент Великому Кобзарю, ми були надзвичайно вражені, що за десятки тисяч кілометрів від України, в такому чудовому місці у Буенос-Айресі стояв пам’ятник видатному українцю.

Ми були зворушені і самим пам’ятником, і тими словами, які були викарбувані на ньому іспанською і українськими мовами, і взагалі – величчю українського духу.

Це українці, яких люб’язно прийняла аргентинська земля  за

свої  тяжко зароблені кошти збудували тут, в Латинській Америці – пам’ятник своєму Кобзарю.

Тільки горда і сильна нація спроможна  зберігати свою культуру і мову, незалежно від того, де проживає.

Українці – сильна нація, ми – великий і могутній народ, і повинні пишатись тим, що є його частиною.

Ми поставили квіти Тарасу Шевченку від усіх українців.

Саме українці, привезли сюди з Канева, в полотняній торбинці землю з могили Кобзаря і  помістили її біля підніжжя цього монументу.

Декілька слів про автора цього пам’ятника.

Конкурс на спорудження цього пам’ятника виграв канадійський скульптор українського походження Леонід Молодожанин,

барельєфну скульптуру виконав аргентинський скульптор Оріо даль Порто.

Пам’ятник був урочисто відкритий 5 грудня 1971 року.

Важливо відмітити, що усі витрати на догляд за пам’ятником здійснює Фонд їм.Тараса Шевченка.

Пам’ятник складається з бронзової  скульптури Кобзаря, висотою 3.45 метра, яка встановлена на гранітному постаменті, на якому викарбувані останні рядки із  вірша «Стоїть в селі Суботові»

Se alzará con Ucrania su gente

Y la niebla de toda opresión

la verdad flameará refulgente

y dirán su oración libremente

los que aún hijos de esclavos

Це іспанською мовою, а це українською мовою,-

Встане Україна.

І розвіє тьму неволі,

Світ правди засвітить,

І помоляться на волі

Невольничі діти!

Справа від пам’ятника стоїть барельєфна  група довжиною 4.65 метра і висотою 2.85 метра, яка символізує борців за свободу.

На постаменті з червоного граніту справа викарбувана історія його створення.

На фотографіях, які будуть додані це буде добре видно, а під цим текстом стоїть наша корзина з квітів.

Спочатку текст  іспанською мовою-

ste monumento a Taras Shevchenko poeta máximo de Ucrania incansable defensor de la libertad de su patria y de todos los pueblos oprimidos. Fue inaugurado el 5 de diciembre de 1971. Se lo erigió de acuerdo con la ley nacional nº 17.380, en este espacio generosamente cedido por la Municipalidad de la Ciudad de Buenos Aires según el decreto nº 1042/68 los ucranianos radicados en la República Argentina y en el mundo libre y sus hijos aquí nacidos, aportaron los fondos en vísperas de 75º aniversario de la inmigración ucraniana a la hospitalaria patria del General Don José de San Martín. Los nombrados dedicaron este monumento a la noble Nación Argentina. lo hacen en prueba a su unánime y profunda gratitud por el cordial acogimiento que les ha sido les ha les es brindado en esta tierra. En ella los ucranianos y sus descendiente han encontrado y encuentran no solo paz y trabajo y bienestar, sino también las preciosas libertades democráticas por las cuales tanto luchó el heroico bardo de Ucrania.

Цей пам’ятник Тарасові Шевченку, видатному українському поетові, невтомному поборнику свободи своєї Батьківщини і всіх пригноблених народів. Відкритий 5 грудня 1971 року. Він зведений у цьому місці згідно з національним законом № 17.380, як щедрий дарунок відповідно до Указу № 1042/68 місту Буенос-Айресу від українців, що проживають в Аргентині і у вільному світі, та їхніх дітей, що народилися тут, в переддень 75-річчя прибуття українських іммігрантів до гостинного дому Генерала Хосе де Сан-Мартіна. Пам’ятник присвячений благородній нації Аргентини. Українці висловлюють одностайну і глибоку подяку за дружній прийом, який вони отримали на цій землі. Від українців і їхніх нащадків, які знайшли тут не тільки мир, працю і добробут, але й дорогоцінні демократичні свободи, за які боровся героїчний Кобзар України.

Цей пам’ятник був відкритий до 75 річниці прибуття перших переселенців з України, як подяка аргентинцям за наданий притулок.

Декілька слів про автора пам’ятника.

Леонід Григорович Молодожанин народився в Україні, в Хмельницькій області місто Полонне.

В подальшому навчався скульптурі  у відомих європейських майстрів.

В 1948 році оселився в місті  Вінніпегі,  де і помер в 2009 році.

Автор пам’ятників Тараса Шевченка у Вашингтоні, Оттаві і Івано – Франківську.

Але відомий Леонід Молодожанин  під творчим псевдонімом – Лео Мол.

Це була дуже зворушлива і незабутня зустріч з Великим Кобзарем, тут у Буенос-Айресі, до якої я йшов декілька десятиріч.

Віктор Швець,

Президент Української фундації дослідників права, доктор юридичних наук

(ua-pravo.org)